Як колоритні людські характери твору "Кайдашева сім*я "розкривають проблему стосунків батьків і дітей?

І. С. Нечуй-Левицький глибоко й досконало знав життя, побут українського селянства. У пореформеній дійсності він знаходив нову панщину, бо кріпаччина в спадщину народним масам полишила бідність та релігійний дурман. Це породжувало повсякчасні дрібні чвари між родинами та сусідами, отруювала будні й без того тяжкого селянського життя.
Художньою довершеністю і правдивістю зображення побуту дореволюційного села «Кайдашева сім’я» займає видатне місце серед інших творів української, та й не тільки української, літератури на цю тему.
  Омелько Кайдаш — втілення темноти, забобонності і затурканості значної частини селян, знівечених духовно і фізично ще панщиною. Кайдаш був добрим стельмахом, прожив довге й тяжке життя, в якому не знав нічого, крім важкої праці. Про це переконливо говорить його зовнішність — портрет спрацьованої, передчасно постарілої людини, у якої «здорові загорілі жилаві руки», «широке лице… сухорляве й бліде, наче лице в ченця, високий лоб, посічений густими дрібними зморшками». Цей портрет майстерно намальований за допомогою світлотіней, у ньому контрастують чорний фон і білий одяг та бліде лице Кайдаша. Важка праця, темнота, забобонність, родинні чвари і пияцтво зробили Кайдаша безвольним, внутрішньо надломили його, перетворили на посмішище в сім’ї, убили в ньому віру в краще життя і довели до трагічної смерті. Читаючи повість, ми відчуваємо, що сміється Нечуй-Левицький над своїм героєм крізь сльози, що ставиться до нього з глибоким співчуттям, засуджуючи не його, а ті суспільні умови, які знівечили цю добру працьовиту людину.

Яка земля зростила Остапа Вишню?

Біографія Остапа Вишні

             Як відомо, людина без спогадів — людина без минулого. Для більшості з нас найприємнішими є спогади про дитинство. Саме від того, яким є той чарівний світ, залежить наше сприйняття тих чи інших явищ, людей, предметів.

Які події і час відображено в "Слові о полку "

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У “Легенді.” він мав історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 рр.), відомий своїми походами на Візантію “тропою Траяна”, тобто до “Трапеум Траяні”, відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також стає любов до струнних інструментів, адже Боян “любив співати та грати на домрі”. У “Слові.” наголошено на неслов’янському походженні Бояна, він онук Велеса, а слов’яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення “Легенда.” передує “Слову.”, відчутні запозичення, тобто це та першооснова, за якою ймовірно йшов слов’янський співець.

Які вірші поетів-шістдесятників стали популярними народними піснями?

«ДВА КОЛЬОРИ»

Музика О.Білаша

 Пісню «Два кольори» Д.Павличко  написав 29 лютого 1964 року разом з композитором Олександром Білашем.

Автор про історію створення поезії: «Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою. Це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні… Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота. Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала - пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає як є. Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне - мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки – навіть на Гуцульщині, звідки я родом, - вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня. Врешті-решт я навіть запитав їх: а який прапор був у Паризької комуни? Я був начитаний і знав, що Паризька комуна мала червоно-чорний прапор. Коли я їм це сказав, вони затихли».

Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було.

А ось у тексті знайшли «блуд». У строфах «Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому...» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що — з тюрми повертається?». Зондеркоманда з худради відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо. Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмитро Гнатюк. Він був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу.

Зі спогадів Д.Павличка:

 «Як сприйняли пісню мої батьки - не забуду ніколи. Коли приїхав у своє село, і ми ввечері з татом йшли від моєї сестри додому через Стопчатів, через відчинене вікно когось із односельчан почув, як по радіо передавали «Два кольори». Співав Дмитро Гнатюк. Мій батько вже чув її, і вона справила на нього велике враження. Перше, що сказав мені: «Зупинись! Послухай, дуже цікава нова пісня «Два кольори». Того вечора татові не зміг сказати, що це я написав слова до неї. Витирав сльози в темноті... Тоді був найщасливішою людиною у світі. Звісно, батько пізніше дізнався усю правду».