І. С. Нечуй-Левицький глибоко й досконало знав життя, побут українського селянства. У пореформеній дійсності він знаходив нову панщину, бо кріпаччина в спадщину народним масам полишила бідність та релігійний дурман. Це породжувало повсякчасні дрібні чвари між родинами та сусідами, отруювала будні й без того тяжкого селянського життя.Художньою довершеністю і правдивістю зображення побуту дореволюційного села «Кайдашева сім’я» займає видатне місце серед інших творів української, та й не тільки української, літератури на цю тему.
Омелько Кайдаш — втілення темноти, забобонності і затурканості значної
частини селян, знівечених духовно і фізично ще панщиною. Кайдаш був добрим
стельмахом, прожив довге й тяжке життя, в якому не знав нічого, крім важкої
праці. Про це переконливо говорить його зовнішність — портрет спрацьованої, передчасно
постарілої людини, у якої «здорові загорілі жилаві руки», «широке лице…
сухорляве й бліде, наче лице в ченця, високий лоб, посічений густими дрібними
зморшками». Цей портрет майстерно намальований за допомогою світлотіней, у
ньому контрастують чорний фон і білий одяг та бліде лице Кайдаша. Важка праця,
темнота, забобонність, родинні чвари і пияцтво зробили Кайдаша безвольним,
внутрішньо надломили його, перетворили на посмішище в сім’ї, убили в ньому віру
в краще життя і довели до трагічної смерті. Читаючи повість, ми відчуваємо, що сміється Нечуй-Левицький над своїм героєм
крізь сльози, що ставиться до нього з глибоким співчуттям, засуджуючи не його,
а ті суспільні умови, які знівечили цю добру працьовиту людину.