Як колоритні людські характери твору "Кайдашева сім*я "розкривають проблему стосунків батьків і дітей?

І. С. Нечуй-Левицький глибоко й досконало знав життя, побут українського селянства. У пореформеній дійсності він знаходив нову панщину, бо кріпаччина в спадщину народним масам полишила бідність та релігійний дурман. Це породжувало повсякчасні дрібні чвари між родинами та сусідами, отруювала будні й без того тяжкого селянського життя.
Художньою довершеністю і правдивістю зображення побуту дореволюційного села «Кайдашева сім’я» займає видатне місце серед інших творів української, та й не тільки української, літератури на цю тему.
  Омелько Кайдаш — втілення темноти, забобонності і затурканості значної частини селян, знівечених духовно і фізично ще панщиною. Кайдаш був добрим стельмахом, прожив довге й тяжке життя, в якому не знав нічого, крім важкої праці. Про це переконливо говорить його зовнішність — портрет спрацьованої, передчасно постарілої людини, у якої «здорові загорілі жилаві руки», «широке лице… сухорляве й бліде, наче лице в ченця, високий лоб, посічений густими дрібними зморшками». Цей портрет майстерно намальований за допомогою світлотіней, у ньому контрастують чорний фон і білий одяг та бліде лице Кайдаша. Важка праця, темнота, забобонність, родинні чвари і пияцтво зробили Кайдаша безвольним, внутрішньо надломили його, перетворили на посмішище в сім’ї, убили в ньому віру в краще життя і довели до трагічної смерті. Читаючи повість, ми відчуваємо, що сміється Нечуй-Левицький над своїм героєм крізь сльози, що ставиться до нього з глибоким співчуттям, засуджуючи не його, а ті суспільні умови, які знівечили цю добру працьовиту людину.

Маруся Кайдашиха — один із найдовершеніших образів повісті. Знайомлячи читача з високою, рівною, енергійною на вид Кайдашихою, автор одночасно показує негативні риси її характеру. «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою… Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними… До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вони трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот».
У характері жінки лицемірство, улесливість, манірність поєднуються із грубістю і жорстокістю, Кайдашиха вміє прислужувати панам та духовенству, чим і хизується. Недаремно люди глузували з Марусі і називали її «економшею», підкреслюючи цим невідповідність звичок і поведінки Кайдашихи способу її життя та її соціальному походженню. Саме в цій невідповідності претензій Кайдашихи справжній її сутності — секрет комедійності цього образу.
На повну силу розкриваються власницька сваволя Кайдашихи, її нікчемний гонор, жорстокість у родинних сварках та колотнечах, які були її стихією. Маруся вольова, енергійна жінка, але ця її душевна енергія витрачається на нескінченні сварки за яйця.горшки, кабанця, грушу тощо.
Ми відчуваємо, що десь там, на дні душі Кайдашихи, жевріють і жіноча ніжність, доброта, і потяг до краси, що проявляється в її господарності, зовнішній охайності, у її любовному ставленні до внуків, у монологах, де вона звертається на оглядинах до своїх майбутніх невісток. Але ці добрі якості Кайдашихи відступають на задній план — їх затьмарюють родинні чвари.

                                  Представниками молодого покоління Кайдашевої сім’ї виступають у повісті Карпо і Лаврін Кайдашенки та їх дружини Мотря й Мелашка.
З розмови братів про дівчат видно, що Лаврін — це ніжна, поетична натура, а Карпо грубуватий, черствий парубок. Ці риси Карпа передає і його портрет: «Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди, а його насуплене жовтувате лице не розвиднялось навіть тоді, як губи осміхались». У нескінченних родинних чварах Карпо черствіє і грубіє все більше й більше. Він навіть доходить до того, що в пориві злості кидається з кулаками на батька і кричить: «Задушу, іродова душе!» Жадоба власності заглушує в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах усього села женеться з дрючком за рідною матір’ю.
Карпо рішучий, вольовий, виділяється серед інших селян самостійністю розуму. Згадаймо, як він не погоджується з громадою, коли та вирішила віддати громадський шинок хитрому і підступному Беркові. Та, на жаль, ці позитивні задатки в його характері губляться в щоденній гризні.
Душевна м’якість, поетичність, доброта і безкорисливість юного Лавріна на початку повісті контрастують з похмурою вдачею старшого брата. Ні бідність Мелашки, ні невдоволення матері невісткою не змогли затьмарити чистоти, ніжності Лаврінового кохання з Мелашкою.
Душевна привабливість Лавріна передається і в його мові, поетичній, пісенній та лагідній. Своє захоплення Мелашкою він висловлює так: «І де ти, красо, вродилась з твоїми шовковими бровами, коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе і там упіймаю».
Сподівання читача на те, що Лаврін у родинному житті збереже свою красу і привабливість, стане світлим променем у кайдашівському «пеклі», не справджується. У безперервних родинних сутичках за «моє» і «твоє» у Лавріна поступово зникають поетичні риси його вдачі, черствіє душа, грубіє мова. У кінці повісті брати мало чим відрізняються один від одного; обидва вони егоїстичні, вперті. 

Подібні зміни відбувались і в характерах Мотрі і Мелашки. Характеризуючи невісток, письменник велику увагу приділяє описові середовища, в якому кожна з них виховувалась, , як соціальні умови формують поведінку людей.
Вихована в заможній сім’ї, Мотря тримається гордо і незалежно. Фізично здорова і працьовита, з гострим розумом, Мотря не кориться лихій свекрусі, ні в чому не поступається їй. Вона живе мріями про власну хату, власне господарство. Скупість, егоїзм, сварливість, зневага до людей найповніше проявляються у характері Мотрі після того, як вона стала самостійною господинею. Мотря — зла й жорстока жінка. Виколовши у сварці свекрусі око, вона не вболіває за свій страшний вчинок, а навіть радіє з цього.
Негативні риси Мотрі висміюються влучними порівняннями, які викликають у читача їдкий сміх; «Мотря теліпалась, немов павук на павутині», «Мотря була схожа на довгу швайку».

Письменник милується зовнішньою і внутрішньою красою Мелашки, дівчини, яка виросла в бідній селянській хаті й винесла з неї доброту, лагідність, поетичність.
Малюючи її портрет, автор поєднує традиційні фольклорні засоби з індивідуальними рисами героїні. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк». У цьому портреті є чимало від фольклорного образу української дівчини, яка в піснях часто порівнюється із стрункою тополею та з червоною калиною. Мова Мелашки мелодійна, пересипана пісенними зворотами і нагадує Лаврінові туркотіння горлиці в житі. Прощаючись із коханим, Мелашка говорить: «Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів», «А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову». Але поступово під впливом оточення Мелашка черствіє, втрачає поетичність, душевну привабливість і стає такою ж дріб’язковою, егоїстичною, як і інші члени сім’ї.

Отже, при всій відмінності представників молодого покоління зміст їхнього життя один — дрібновласницький. Кожен із них прагне більше урвати для себе, відстояти свою власність.