Які вірші поетів-шістдесятників стали популярними народними піснями?

«ДВА КОЛЬОРИ»
                                                                     Слова Д.Павличка
                                                                              Музика О.Білаша
Пісню «Два кольори» 
Д.Павличко  написав 29 лютого 1964 року
 разом з композитором Олександром Білашем.

Автор про історію створення поезії: «Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою. Це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні… Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота. Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала - пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає як є.

Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне - мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки – навіть на Гуцульщині, звідки я родом, - вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня. Врешті-решт я навіть запитав їх: а який прапор був у Паризької комуни? Я був начитаний і знав, що Паризька комуна мала червоно-чорний прапор. Коли я їм це сказав, вони затихли».

Першим професійним виконавцем був Анатолій Мокренко, який заспівав її на художній раді на Українському радіо, яка визначала долю твору: записувати його чи ні. Проти музики заперечень не було.

А ось у тексті знайшли «блуд». У строфах «Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому...» якийсь мудрагель запитав: «А що це таке? Якщо людина посивіла і нічого не везе додому, то вона що — з тюрми повертається?». Зондеркоманда з худради відразу ж винесла вердикт: не допускати до запису на радіо. Ось тоді й сказав своє вагоме слово Дмитро Гнатюк. Він був у фаворі, йому більше прощали, більше, звісно, й дозволяли. Ось він записав її на радіо до «Жовтневих свят», тобто до 7 листопада того ж 1964 року. І весь світ почув «Два кольори» з його голосу.

Зі спогадів Д.Павличка:

 «Як сприйняли пісню мої батьки - не забуду ніколи. Коли приїхав у своє село, і ми ввечері з татом йшли від моєї сестри додому через Стопчатів, через відчинене вікно когось із односельчан почув, як по радіо передавали «Два кольори». Співав Дмитро Гнатюк. Мій батько вже чув її, і вона справила на нього велике враження. Перше, що сказав мені: «Зупинись! Послухай, дуже цікава нова пісня «Два кольори». Того вечора татові не зміг сказати, що це я написав слова до неї. Витирав сльози в темноті... Тоді був найщасливішою людиною у світі. Звісно, батько пізніше дізнався усю правду».

«ЛЕЛЕЧЕНЬКИ»

Слова Д.Павличка

Музика О.Білаша

                

Композитор О .І. Білаш писав музику до кінофільму “Сон”.

 Режисер фільму Володимир Денисенко запропонував у сцену, де завезені далеко від України кріпаки сидять і сумують у панській “людській”, ввести пісню. Написати слова попросили Дмитра Павличка. Через 10-15 хв. Він показав товаришам перший куплет:

З далекого краю

Лелеки летіли

Та в одного лелеченьки

Крилонька зомліли.

 Пісня «Лелеченьки» була написана швидко, вона стає популярною не тільки у нас на Батьківщині, а й за її межами.

Із сучасних українських поетів Борис Олійник чи не найбільше віддав свого натхнення саме уславленню й возвеличенню Матері. Ясна річ, у цьому суттєву роль відіграв біографічний фактор: зовсім малим він залишився сиротою - батько загинув на війні, і хлопець зростав під опікою матері, тіток та бабусь. Отож їм, страдницям і невтомним трудівницям, поет і присвятив багато зворушливих рядків. І стали ці люди й для нас рідними й дорогими – так завжди буває у талановитих художників: сокровенному, суто особистому, вони вміють надати прикмет уселюдського.
Зі спогадів Б.Олійника:

        «Сьогодні згадую минуле.... Якщо озирнуться назад, розумію: було скрутно, але і ясно. Мабуть, я б нічого не хотів змінити. Окрім одного: щоб не було війни. І був живим батько. 1 мама. Мені 44 роки... Мами вже немає. Згадалось найболючіше... Війна застала нас на Тернопільщині, куди перевели працювати батька. Мама моя залишилася вдовою в 27 років. Вона була мужньою жінкою. Вирішила пробиватися додому, на Полтаву. Автоколона, з якою ми добиралися, потрапила під перехресне бомбардування в районі Чутово Полтавської області. Нас узяли в полон. Потім ми з мамою декілька десятків кілометрів йшли до нашого села. Десь були німці, десь не було. Не знаю, яким дивом дісталися до Зачепилівки, Побачивши нас, баба Химка (мамина мама) сказала: «Боже милий, а ми вас вже поховали!»

                 Пережили окупацію. У вересні 43-го Полтаву звільнили. Мама пішла в колгосп. А я залишався з двома своїми бабусями — бабою Химкою і бабою Катериною (батьковою мамою). Короткі хвилини, коли мама поверталася з роботи, були святом душі. Я в неї був один, до того ж, дуже схожий на батька.

Зі спогадів матері Б.Олійника :

«Чоловік загинув у 1943. Сім'ю свою вивезти не встигла: остання автоколона, до якої ми пристали, опинилася в оточенні. Розривами бомб, снарядів, вибитою в полі ковалерією, димами й пожарищами вкарбувалася війна в пам'яті моєї дитини. Він уповні розділив долю тих, кого згодом названо «дітьми війни»: руїну, голод, знущання, ненависть до ворога у незайманих душах і живлюще почуття взаємопідтримки. Сину щастило на добрих людей, завдяки їхній душевній щирості й сердечності, він ніколи не почувався безбатченком. Вони вчили його найвищого – доброти, щирості, принциповості».

«ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА»

(«Виростеш ти, сину…»)

                                               Слова В.Симоненка

                                               Музика А.Пашкевича

 

Поезія написана в період, коли В. Симоненко працював у газеті «Молодь Черкащини».

В.Симоненко та А.Пашкевич не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса — Черкащині. І, напевне, обов’язково зустрілися б і здружилися. Тільки ось жорсткі життєві реалії, за яких так рано не стало Василя, змусили їх на кілька років розминутися в часі.

1965 року на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського Пашкевич приїхав працювати хормейстером цього колективу. Йому було 27 років. А Василь Симоненко майже в такому самому віці, тільки на два роки раніше, відійшов у інші світи. Вони й поховані поряд — майже навпроти один одного обабіч центральної алеї черкаського кладовища.

Та вдячна доля розпорядилася так, що ці два вірні сини України, велети її Поезії і Музики, побраталися в чудових мелодіях. Молодий Анатолій Пашкевич, опинившись у благодатному на творчість черкаському краї, не міг не звернути уваги на вперше видану Василеву збірку «Тиша і грім». Вона полонила його своєю незвичайністю, простотою форми, глибиною і своєрідним новаторством у відкритті незайманих пластів

Анатолій ПАШКЕВИЧ  про поезію  Василя Симоненка

(запис у Чернігові, березень 1997 року):

— Коли я ознайомився з Василевою  поезією, зокрема з віршем «Лебеді материнства», зі збіркою «Тиша і грім», я одразу зрозумів, що їхня ритмічна побудова може легко лягти на музику. Пам’ятаю, їхав я до Києва по Дніпру «Ракетою» — тоді були дуже популярними такі річкові судна на підводних крилах... Прихилившись до борту теплохода, вдивлявся в поетичний текст Симоненка і сам про себе щось наспівував, підбирав якусь мелодію, хоч нотного паперу в мене, звісно, не було під рукою, щоб записати… Коли приїхав у Київ, зайшов до Дмитра Омеляновича Луценка, сів за інструмент і почав награвати. Він якось одразу звернув увагу і прислухався: «Що це за мелодія?»  — «Оце Василеві, кажу, Симоненка, вірші. Хочу написати пісню». Він послухав-послухав та й каже: «Гарна пісня буде!»

…І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть...
... Можна  все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

У цікавій ритмічній будові дворядкових строф поезії «Лебеді материнства», їх яскравій образності, композитор своєю геніальною музичною інтуїцією відчув близькість Василевої поезії до народної колискової пісні. Відтак друга частина, починаючи зі слів «Виростеш ти сину...», покладена ним на музику, стала піснею, що лунає як щемливо-емоційний гімн синівської любові, людяності і патріотизму.

У Черкаському народному хорі через п’ять років після того, як її полтавський земляк, 28-річний Василь Симоненко відійшов у вічність, розквітнув талант української Берегині Раїси Кириченко. Саме його висока поезія надовго прописалася в її виконанні. Втім, новий твір хоч і став одразу на рівень популярності зі «Степом, степом», та чи не вперше викликав у співачки певні неприємності. І це попри те, що саме їй, зважаючи на високий авторитет, «багато чого дозволялося», як тоді говорили, порівняно з іншими виконавцями. За словами  Миколи Кириченка, їх навіть викликали в Черкаський обком партії, рекомендували утримуватися від виконання або взагалі відмовитися від «націоналістичної» пісні. У другій половині 60-х років минулого століття ім’я Василя Симоненка влада занесла в чорний список.

Безглуздість цієї ідеологічної маячні була очевидною, але тоді такі речі  не прийнято було обговорювати. І все-таки Раїса Кириченко вистояла і відстояла пісню, а завдяки неповторному тембру голосу була її єдиним виконавцем у хорі.

Пісня «Виростеш ти, сину» дуже стрімко полинула в далекі і близькі світи. Раїса Панасівна якось пригадувала, як виступаючи на півночі Африки, вона заспівала цю пісню в Тунісі. І на завершення виступу відчула якийсь незбагненний дискомфорт — все світло під час виконання номера було спрямоване на співака, що не давало змоги дивитися в зал, в очі глядачів. Раптом чує в залі: стук, стук! «Все, — подумала вона, — осоромилася!» Та коли прожектори дали світло до зали, співачка була в захопленні, що всі тунісці стоять і голосно аплодують. А що діялося під час гастролей у себе вдома, зокрема у Львові: зал вирував, співачку не відпускали зі сцени! Глядачі по 4-5 разів за концерт просили «Синові» на біс — такий шалений успіх мала пісня!

«ПІСНЯ ПРО РУШНИК»

                                       Слова А.Малишка

                                       Музика П.Майбороди

У жовтні 1958-го А. Малишкові зателефонував режисер-постановник ліричної комедії «Літа молодії» Олексій Мішурін, аби замовити пісню для фільму. Сюжет такий. Головний герой Сергій, хлопець із Донеччини, вирушає до Києва вступати до театрального інституту. Квитка не має, тож їде «зайцем» на даху пасажирського потяга. В останню мить на верх вагона заскакує Наталка, майбутня абітурієнтка того ж вузу. Потяг рушає, Сергій дістає вишитого матір’ю рушника й співає пісню, яку й належало створити.

Поет лікувався у санаторії «Конча-Заспа», слухавку взяв Платон Майборода. Він передзвонив Малишкові, й той пообіцяв якнайшвидше написати текст. Але натхнення не було. Час спливає, зйомки майже добігають кінця, а епізоду на даху вагона не знімають — бо немає пісні. Режисер нервує, постійно телефонує Майбороді. Наприкінці жовтня надвечір композитор згадав мелодію, написану трохи раніше. За чверть години сам склав рядки:

Рідна мати моя,

ти ночей не доспала,

В тихім шелесті трав

ти мене сповила,

І в дорогу далеку ти мене

на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя,

на долю дала.

Цей куплет він тихо проспівав по телефону Малишкові. Поет на єдиному подиху дописав ще два. У початковому тексті Майбороди замінив другий рядок на «І водила мене у поля край села». Викликав машину, примчав до Києва і пісні надали остаточного вигляду. Попри пізній час, зателефонували Олександрові Таранцю, голосом якого мав заспівати головний герой фільму Сергій. Прослухавши твір у виконанні Малишка — він мав ліричний баритон, — співак розчулився:

— Згадаєте мої слова: ця пісня облетить всю землю.

Наступного дня в «щорсівському» павільйоні кіностудії ім. Довженка записали фонограму. Зйомки завершилися в пору, режисер розпочав монтаж картини. Аж тут «Пісню про рушник» передав «Голос Америки». Платона Майбороду кілька разів викликали до КДБ. Намагалися з"ясувати, хто і як передав «за бугор» копію фонограми. «Винуватця» так і не знайшли. На студії вагалися, чи залишати в фільмі пісню, трансльовану «ворожими голосами». Врешті вирішили: якщо стрічка вийде без неї, це лише підтвердить існування у СРСР цензури.

Фільм «Літа молодії» вийшов на екрани у травні 1959-го. А наступного року Українське радіо готувало концерт, який транслювався на Францію. Французькою пісні перекладали на Всесоюзному радіо в Москві. «Пісню про рушник», за рекомендацією Майбороди, виконав Дмитро Гнатюк. За місяць на Українське радіо передали великий пакунок листів від французьких радіослухачів. Найбільше палких слів адресувалося «Песне о полотенце» — так московські редактори переклали для французів «Пісню про рушник». Відтоді вона пролунала 18 мовами.

Виконавців твору була велика кількість, зокрема Квітка Цісик, Дмитро Гнатюк, Олександр Таранець, Ярослав Євдокимов, Рашид Бейбутов, Бернард Ладиш, гурт «Чарівна», Ірина Сказіна, Дмитро Яремчук, Олександр Малінін

«ЧОРНОБРИВЦІ»

                                               Слова М.Сингаївського

                                               Музика В.Верменича

Свої знамениті «Чорнобривці» Микола Сингаївський написав у 22 роки, у 1960–му. До речі, варіантів тексту було декілька: в одному з них були такі рядки: «Як на ті чорнобривці погляну, то далеко їх видко. Бачу руки твої, моя мамо, чую ласку твою, українко». Але для милозвучності композитор Володимир Верменич, автор музики до пісні, наполіг на римі «старенька» — «рідненька».

Слухачі почули цю пісню лише через рік: сталося так, що якраз у цей час на екрани вийшов фільм «Літа молодії», де прозвучала «Пісня про рушник», яка одразу ж стала хітом, і на «Чорнобривці» ніхто не звертав уваги. «Наша пісня «лягла» років на два, доки всі не наспівалися «Рідна мати моя», — згадував сам Сингаївський в одному з інтерв’ю. — «Пісня про рушник» прекрасна, просто так збіглося».

Невідомо скільки б іще «вилежувалася» пісня, але допоміг випадок: одного разу, рибалячи на Жуковому острові з відомим співаком Костянтином Огнєвим, Верменич показав йому партитуру нової пісні, і той одразу погодився взяти її до свого репертуару. І заспівав так, що пісня одразу ж пішла в народ. І стала народною.

Пізніше «Чорнобривці» виконували і Дмитро Гнатюк, і «молода парость» уже незалежної України — Ірина Сказіна, Віктор Павлік, пізніше її брали до репертуару JazzexBand, Віталій Козловський і Таїсія Повалій.

«ЧЕРВОНА РУТА»

                                    Слова та музика В.Івасюка

«Червона рута» - пісня Володимира Івасюка, яка стала однією з найвідоміших українських пісень у світі.

Володимир Івасюк написав її у 1970 році, будучи студентом Чернівецького медичного інституту. Ще старшокласником Володимир Івасюк натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірник коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком, в якому були рядки:

Ой ходила, говорила гільтайова мати,

Назбирала троєзілля мене чарувати,

Назбирала троєзілля червону рутоньку,

Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

 

Згодом мандруючи гірськими  гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання.

А у вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського ( солісти Н. Яремчук і В. Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович).

У 1971 році «Червона Рута» стає переможцем першої радянської «Пісні року» і невдовзі після цього потрапляє на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.